Минув час, а ці слова так закарбувалися у серці чоловіка, що він, порадившись з дружиною та двома своїми доньками, всиновив Андрія. Дружина Миколи Ольга також полюбила хлопчика, який гостював у них під час свят та канікул. (У святкові дні працівники центру розбирають всіх 35 дітлахів по своїх домівках, аби ті могли відчути себе хоча б на кілька днів щасливішими.) Саме під час таких канікул Андрій вперше відчув себе бажаним, саме тут він вперше скуштував "білу смакоту", яка виявилась морозивом, саме тут йому вперше було спокійно і затишно...

               Подружжя Бондарів виростили двох власних дочок - Людмилу та Світлану, які з радістю прийняли нового члена родини. А чи могло бути інакше, коли батьки так виховали дітей, що в цій родині чужу біду сприймали, немов власну. Тим більше, вони щодня бачили свого батька, який просто жив турботами і клопотами про своїх вихованців.

                Тепер Андрію 10 років. Він щасливий, що має родину, в якій його люблять і якій він потрібен. Але за ці кілька років для його щастя було чимало перешкод. Одного разу його забрав рідний батько і повіз на Чернігівщину, де продовжував пиячити, а мати хлопця на той час сиділа за гратами. Подружжю довелося чимало порогів оббити, аби чиновники взяли до уваги бажання самого хлопця. Андрій ще довго боязко прокидався вранці, адже боявся побачити не люблячих батьків, а п'яного батька та його друзів…

                 Не минуло багато часу, як у грудні 2005 р. в родині Бондарів з'явився Нікітка. Напередодні цієї події до Миколи Івановича зателефонувала директор Київського обласного притулку для неповнолітніх, сказавши що має хлопця, схожого на нього. "Значить він наш", - вирішив тоді голова родини і забрав Нікіту, мати якого померла від наркоманії.

                Нікіта, якому на той час виповнилося 5 років, все не міг наїстися домашніх страв, спочатку навіть ховав собі ласі шматочки, побоюючись, що наступного дня їжа скінчиться Сьогодні він росте справжнім акробатом, ходить до 1 класу і сумлінно вчиться.

                Свою маму і батька Андрій і Нікіта вважають найріднішими та найдобрішими людьми у світі. Вони дуже не люблять залишатися вдома на самоті, а коли батьки і сестрички повертаються з роботи немає меж їхньому щастю. Вони радіють кожному наступному дню, адже спогади про минуле такі болючі... Понад усе вони бояться, що їх залишать, як залишили біологічні батьки. Але минає час і зростає впевненість у те, що вони тепер - родина, де їх люблять, цінують і виховують справжніми людьми…

               Миколі Івановичу дехто докоряв, мовляв, навіщо тобі ці чужі діти, адже на роботі їх вистачає. Але родина Бондарів зробила цей крок і вони впевнені, що ніколи про це не пошкодують.

               "Колись я мріяв про сина, а тепер маю аж двох", -посміхаючись говорить директор центру, не зважаючи на жодні зауваження.

               Побувавши у їхньому домі розумієш, що тепер на нашій землі на двох щасливих дітей стало більше. І не треба далеко ходити, аби зробити комусь добро, варто лише поглянути навколо і одразу побачиш, що людей, які потребують нашої допомоги, дуже багато і вони, можливо, зовсім поруч…

               З 1 серпня 2007 р. за пропозицією Марії Короленко, начальника служби у справах дітей райдержадміністрації, ця родина отримала статус прийомної сім'ї.

                У Фастівському районі добре налагоджена робота з дітьми. Так, сьогодні тут налічується 4 дитячі будинки сімейного типу, де виховуються 30 дітей, та 3 прийомні родини, які опікуються 8 дітьми.