Про неї часто розказують по радіо і телебаченню, пишуть у газетах. Ще б пак, Тетяна Олійник – перша в історії України жінка-капітан. Яких тільки епітетів їй не приписують – вольова,цілеспрямована, рішуча… Після знайомства з Тетяною Віталіївною можу лише підтвердити правдивість цих характеристик. Без таких якостей вона навряд чи втілила б у життя свою мрію, до якої йшла тривалий час.

             Адже на таких людях тримається Україна. Після розвалу корабельного господарства країни, коли більшість суден було продано за безцінь або перерізано на металолом, Тетяна Олійник вперто тримається за свій суховантажник «Іван Сергієнко», якому уже не один десяток років. Ось і наша зустріч відбулася, коли невгамовний капітан приїхала до Києва, аби «вибити» гроші на закінчення ремонту свого судна.

            – Кажуть, ви сім разів вступали в Одеську мореходку? Чому так? – запитую пані Тетяну.

            – Тому що – жінка, ви ж розумієте? Раніше таке дозволялося лише чоловікам. Це ж тільки років шість тому Міжнародна морська організація прийняла директиву щодо сприяння жінці в цій професії. І зараз «ненормальні» дівчата ідуть у морські навчальні заклади, а на роботу їх ніхто брати не хоче…

             Мене вперто відфутболювали в мореходці, щоразу вигадуючи нові умови. А коли вперше приїхала до Одеської мореходки, ніхто навіть розмовляти зі мною не захотів. Пішла в технічне училище №2 лі. Дівчат туди брали лише на бортпровідника. Але не жалкую, бо отримала гарну базу англійської мови. А далі, за рекомендацією свого майстра, вступила в річкове училище, на факультет морського судового водіння. Тож, коли знову до Одеси приїхала, вже була третім помічником капітана. Але почула те саме традиційне «ні». Подалася в херсонську мореходку, її, як і всі свої заклади, закінчила з відзнакою. І вже 1985 року вступила у вуз, яким марила.

            Всьоме я документи привезла, коли була в декретній відпустці. Приїхала до Одеси із сином на руках – Орест тоді ще ходити не вмів. Зайшла в приймальну комісію, а мені з порогу – вам, шановна, навпроти. Вийшла в коридор, визирнула у вікно – через дорогу будівельний інститут. «Ні, таки до вас!» – повернулася. Професори зуби стисли, але до екзаменів допустили. Вступила, хоча й на заочне. Шість років я – «історична» студентка, одна жінка на все училище – була старшиною курсу. Виручала однокурсників і порадами, і шпаргалками, хоча сама навчалася без «підказок». Після інституту пішла в аспірантуру, захистила кандидатську.

            – А як батьки, родина поставилися до вашої мрії підкорювати моря й океани?

           – Батьки не були в захопленні від мого вибору. Але зрештою і мама-вчителька, і тато – архівний працівник – капітулювали перед моїм впертим бажанням підкорити море. А ось чоловік цієї пристрасті не зрозумів. Після весілля поставив ультиматум: або родина, або кораблі. Я подумала: все це амбіції. А я жінка, мати, в дитини мають бути батьки… Вибрала родину. Але все одно ми через чотири роки розлучилися... І мені довелося починати все заново. Проте душа моя вільна – я втілила свою мрію. Правда, якщо б не мама – нічого з мене не вийшло б. Дитину на чужу людину я не залишила б. А так, коли Оресту чотири виповнилося, я знову ступила на палубу. Син ріс у бабусі. Хоча ходив зі мною у шлюпочні походи, змалку пізнав ночівлі в палатках, мандрівки з рюкзаком...

                – Цікаво, як колеги-чоловіки реагували на появу конкурентки?               

               – Те, що я займаю свою сходинку в історії України і Укррічфлоту, все життя дратувало керівництво. Чотири роки була матросом, третім, другим помічником; 11 років – старшим помічником капітана. Хоч і мала капітанський диплом, але до керівництва кораблем не допускали. Бо «сильна стать» не могла такого пережити. Коли в перший свій рейс капітаном пішла, всі чекали, що хибний крок зроблю. Тепер вони з пошаною – Тетяно Віталіївно, будь ласка, бо я не тільки стала першою жінкою-капітаном, а й першою жінкою-штурманом.

            – Що вас приваблює в цій професії? 

             – Дуже хотіла світ побачити. Я ж за кордоном по крамницях не ходжу – тільки музеї, собори. Моя подружка запитала якось – що для тебе, Таню, щастя? Ось я пиріжок, тістечко з’їм – і радію. А ти? А в мене, кажу, гарна швартовка. Прийшла з рейсу, телефоную подружкам. Одна в перукарні зачіску робить, інша у сауні сидить. А я думаю – де мені ще 10 тонн сталі взяти, щоб те й інше на кораблі полагодити… Хрещена мати мені казала, що я буду білою вороною і мені буде важко в житті.

            – Але ж це справді важко – життя за штурвалом…

          – Та для нормальних людей кожен мій день – героїзм, якщо мати на увазі, що я жінка. Іноді доводиться по троє діб не спати. А жінка, аби мати гарний вигляд, повинна лягати в ліжко о 10-ій і о 10-ій ранку прокидатися. Матрос з іншого корабля поцікавився у нашого – як тобі з цією тітонькою працюється? «Умене два критерії, – відповів той, – я спокійний за свою безпеку і за свої гроші». Тож для того, аби люди вночі спали спокійно, самій доводиться все тримати під контролем. Або спробували б, як я – пожити без кондиціонера, коли пливеш до Ізраїлю, а спека на кораблі 50 градусів. Нам один кондиціонер дали, я його в каюткомпанію поставила, а сама помираю під вентилятором.

            – Піратів не боїтеся?

           – Ми далі Середземного моря не плаваємо, тому нам така біда не загрожує. А ви взагалі не задумувалися, чому на багатьох кораблях, які останнім часом захоплюють пірати, працюють українці? Та тому, що наш флот розвалили і десятки тисяч наших моряків у пошуках заробітків розбрелися по всьому світу. Тут в Україні лишилися одиниці. Це ж ті самі заробітчани – тільки на морських суднах.

            – А вам ніколи не хотілося гайнути в круїз туристом?

            – Немає часу (сміється). Іноді мене ледве не випихають з містка – іди серіал подивись. А мені не набридає на містку. Годинами можу дивитися на море. Я і сьогодні впевнена: немає в світі нічого кращого за море. Немає двох однакових заходів сонця, і на березі ви ніколи не побачите скільки зірок, як у морі…

           – І все ж, людина повинна колись відпочивати…

          – Дуже багато читаю, вдома маю величезну бібліотеку. Зараз через ремонт, коли щодня вирішую десятки проблем, на книги сил не лишається. Але найголовніше – це мікроклімат у колективі. Тож ми намагаємося створити домашню атмосферу на кораблі. Живемо як одна сім’я. Печемо пироги, на Великдень – паски. Ми ж у морі, а це весь час ризик. Навіть за гарних погодних умов може що завгодно трапитись – і зіткнення, і посадка невдала, і механізми відмовлять. Коли за кордоном маємо вільний час, йдемо на берег. Хоча у разі чого можуй покричати. У нас дуже багато друзів скрізь, навіть коли приходимо в іноземні порти, нас зустрічають знайомі.

         – Чи маєте власні прикмети перед виходом у рейс?